Цією публікацією ми розпочинаємо цикл інтерв'ю з очільниками богословських закладів України. Однак, з огляду на те, що ректор Київських духовних шкіл архієпископ Бориспільський Антоній (Паканич) є також членом робочих органів з налагодження діалогу (згідно з рішенням Синоду УПЦ від 9 вересня 2009 року) частину нашої бесіди було присвячено саме перспективам і алгоритмам такого діалогу.


Релігія в Україні: Для початку, будь ласка, прокоментуйте рішення Священного синоду УПЦ про відновлення діалогу з УПЦ Кп та УАПЦ, оскільки Ви є членом обох утворень – і комісії, і робочої групи?
Владика ректор: Маю сказати, що це рішення є, по суті, виявом того процесу, що триває уже кілька років. Оскільки всі ми розуміємо, що розділення – це неприродний стан для Церкви, тому було докладено масу зусиль, щоб виправити ситуацію. Тобто зараз ми говоримо не про створення якихось робочих органів, а про відновлення та інтенсифікацію їх діяльності.
РвУ: Якими будуть практичні кроки з обох сторін? Засідання, декларації, комюніке?
В.Р.: Тут не варто бігти попереду паровоза. Очевидно, необхідно, щоб відбулася перша зустріч, щоб було почато розроблення механізму взаємодії у тих його формах, що будуть прийнятними для обох сторін.
РвУ: Чи варто очікувати якогось прориву у цьому діалозі? Уже відомо, що експерти скептично налаштовані стосовно цього.
В.Р.: Ми повинні знайти те спільне, що об’єднує учасників діалогу, визначити  точки дотику, ті точки, що можуть стати платформою для порозуміння та конструктивної взаємодії. На мою думку, ми їх бачимо, але головне, щоб ми про проблеми церковні говорили з суто церковної точки зору, без домішку інших, які нас, як громадян, теж турбують, але вони для віруючої людини не є головними. Впевнений, якщо до питання розколу будемо підходити саме так, то обов’язково знайдемо шляхи, як його подолати. В цьому я оптиміст.
РвУ: Але ж у рішенні Синоду УПЦ йдеться і про співпрацю з УАПЦ. Тим часом, деякі експерти переконані, що це є маскувальним заходом, своєрідним запобіжником, щоб не допустити переходу УАПЦ в юрисдикцію Вселенського Константинопольського патріархату. Як Ви оцінюєте такі висновки?
В.Р.: Я вважаю їх не обґрунтованими. Оскільки насправді загрози входження Фанара на територію України є перебільшеними. Дійсно, для когось такий хід процесу є бажаним, але саму проблему українського розколу він не вирішить, а тільки поглибить, і це розуміють у Царгороді. Тому Константинопольський патріархат просто не зважиться на такий крок. Бо це загрожуватиме непередбачуваними наслідками і для всього Вселенського православ’я.
РвУ: Зрозуміло. Давайте поговоримо про перспективи діяльності синодальної богословсько-канонічної комісії, яку Ви очолюєте згідно з рішенням Священного синоду УПЦ від 9 липня 2009 року. Чи зміниться вектор її діяльності під Вашою орудою?
В.Р.: Чекати кардинальних перемін не потрібно, тому що Богословсько-канонічна комісія – це робочий орган, який готує богословське підґрунтя для рішень Священного Синоду. Думаю, моє призначення головою комісії є чисто технічним, бо її основу складають викладачі Київської Духовної Академії і Семінарії та інших українських богословських центрів.
"Чекати кардинальних перемін не потрібно..."
Однак гадаю, що комісія має працювати на перспективу. Маю на увазі розробку церковно-нормативних положень, пов’язаних з місією Церкви в сьогоденні. В багатьох складних випадках ми орієнтуємось на синодальні рішення XVIII-XIX століть. А у нас вже XXI століття і зовсім інші умови життя. Але про це детальніше можна поговорити пізніше, бо на дворі місяць вересень – перші дні навчального року. Я не тільки ректор Київської Духовної Академії і Семінарії, а і є головою Учбового комітету при Священному синоді УПЦ, а така діяльність вимагає значної кількості часу та сил. Тим більше, що ми з 2007 року розпочали реформу вищих богословських навчальних закладів України, зокрема Київської Духовної Академії і Семінарії. Це стратегічне завдання величезної ваги, яке потребує концентрації зусиль.
РвУ: Як Ви оцінюєте станом на сьогодні Ваші досягнення на цій ниві?
В.Р.: Звичайно, певні здобутки є. Це стосується і питань організації навчального процесу, і проведення науково-дослідної роботи, і покращення освітнього рівня наших випускників. Уже третій рік ми ведемо активні будівельні та реставраційні роботи: ремонтуємо корпуси, обладнуємо аудиторії, відновлюємо побутові й адміністративні приміщення. Адже від того, в яких умовах живуть студенти, багато в чому залежать і їх досягнення в навчанні. Щороку ми відкриваємо й освячуємо новий (оновлений) корпус. І навіть у цьому році, попри фінансову кризу, не зрадили цій традиції.
РвУ: А як, на Вашу думку, мають змінюватися духовні школи з урахуванням вимог часу?
В.Р.: Очевидно, ми повинні готувати випускників високоосвічених, таких, що добре орієнтуються в реаліях сьогодення. Крім того, ми не повинні забувати й про необхідність соціального служіння Церкви. Саме тому в нас відбуваються заняття з жестової мови – для того, щоб майбутні пастирі могли порозумітися з тими, хто має порушення мовлення та слуху. Також у нас викладається курс, пов'язаний з психіатрією. Читає його фахівець з профільною медичною освітою. Таким чином, ми пропонуємо нашим студентам базові знання, які дозволять їм у спілкуванні з проблемними парафіянами класифікувати, хто перед ними: людина, що потребує лікарської допомоги чи то пастирського напучування. Також ми посилили мовний блок: тепер у нас викладається англійська з 1-го до 5-го класу семінарії по чотири години на тиждень. Також здійснюється викладання латини, івриту, давньогрецької мови. Зроблено це насамперед для того, щоб розширити діапазон знань наших студентів, полегшити їм доступ до первинних джерел – богослужбових, канонічних та теологічних праць. Проте й у цьому прагненні ми стикаємося з певними складнощами. Насамперед мається на увазі відсутність належного бібліотечного зібрання. Адже навчальну діяльність КДА відновлено лише 20 років тому, до цього була велика перерва, що розтяглася на 70 з гаком років. Тому втрачено цінні дореволюційні видання та праці, зараз ми намагаємося активно ліквідовувати ці прогалини, але ця справа потребує часу.
РвУ: Існує уявлення, що випускники Московської та Санкт-Петербурзької духовних академій отримують більш якісну освіту, і дипломи цих закладів, так само, як і рівень захищених там наукових робіт, котируються вище. Як Ви можете це прокоментувати?
В.Р.: Можу запевнити, що така точка зору не зовсім відповідає дійсності. Наведу недавній приклад. Цього року серед абітурієнтів КДА були й випускники Московської, Кишинівської, Івано-Вознесенської духовних семінарій. Проте кількох із них ми не прийняли, оскільки рівень їх підготовки був незадовільним. Так, звичайно, якщо говорити про певну історичну традицію, спадковість вишколу, то, звичайно, не варто забувати про те, що сучасна історія духовних шкіл московських і українських різниться. Так, і Московську і Ленінградську духовні школи було відкрито невдовзі після завершення Великої вітчизняної війни, тобто вони мали більше можливостей зберегти і розвинути дореволюційний досвід викладання, набутий богословськими закладами Російської імперії. У нас, у КДА цього, на жаль, на сталося, тому зараз ми повинні докладати більше зусиль для відродження традицій богословського закладу.
РвУ: Говорячи про зусилля. Як Ви оцінюєте перспективи отримання ліцензії від Міністерства освіти та науки України? Очевидно, такий крок є необхідним, якщо Ви хочете, щоб дипломи випускників визнавалися державою?
В.Р.: Так, ми робимо певні кроки в цьому напрямку. Але тут слід враховувати ось що. На жаль, профільні українські закони у сфері освіти прописані так, що, отримавши ліцензію МОНу на право здійснення освітньої діяльності, ми цим самим відкриваємо вільний доступ чиновникам від освіти (які можуть бути не православними і навіть невіруючими)  в нашу систему: вони можуть втручатися і в процес викладання, і в зміст викладання, і висувати вимоги до викладацького складу. Але ж теологічний заклад має певні особливості, які не завжди сумісні з уявленнями чиновників, що відають світською освітою.
Тим більше, наскільки мені відомо, і в Російській Федерації, і в Білорусі нормативно-правове поле функціонує інакше, тому для богословських закладів цих країн одержання державної ліцензії не супроводжується такими обтяжливими факторами.
РвУ: Які Ви бачите шляхи модернізації системи викладання?
В.Р.: Ми розширили перелік кафедр, відповідно, збільшили кількість викладачів, і зосередили зусилля на кількох напрямах: богословському (догматичне, моральне, порівняльне богослов’я), біблеїстиці (Старий і Новий Заповіт, текстологія), історичному (історія Церкви, археологія), філологічному (посилили мовний компонент), пастирському (так, щоб у підготовці наших випускників було враховано запит суспільства на освічених та ініціативних священиків). Крім того, зараз ми активно розвиваємо міжнародне співробітництво з тим, щоб наші студенти мали можливість проходити стажування в теологічних закладах Старого Світу.
РвУ: Де саме мають можливість проходити стажування студенти КДА?
В.Р.: Вони навчаються за короткотерміновими освітніми програмами у Великій Британії, Швейцарії, Італії, Франції. Ми взагалі планували, що вся паралель одного з курсів, наприклад, 2-го або 3-го може в літній період перебувати в одній з названих країн, там вивчаючи богословські дисципліни безпосередньо в природному іномовному середовищі. Однак фінансова криза внесла свої корективи. Тому цього року такий масштабний задум не було реалізовано.
РвУ: Але як співвідноситься виконання послуху, до якого активно задіяні студенти, і такі тривалі відрядження?
В.Р.: Нагадаю Вам, що у студентів 45 днів літа відведено на канікули. По суті, це вільний час, який вони можуть використовувати як для відпочинку, так і для саморозвитку. А практика послуху традиційна для всіх богословських закладів – як на теренах колишнього СРСР, так і за кордоном. Хочу сказати, що за належної самоорганізації вона ніяким чином не може зашкодити навчанню та дослідницькій діяльності студентів. Тим більше, те, що вони роблять, так чи інакше спрямовано на зростання їхнього добробуту – ремонт та облаштування житлових приміщень, корпусів і прилеглої території, участь у підтриманні ладу як організаційного, так і повсякденного.
РвУ: От Ви говорите про постійне вдосконалення та ремонти. Скажіть, будь ласка, а як це все фінансується?
В.Р.: Значною мірою це робиться за рахунок коштів предстоятеля УПЦ митрополита Київського та всієї України Володимира. Безумовно, Київська митрополія також виділяє певну частку із грошових надходжень на потреби духовних шкіл. Є й фінансові перерахування від меценатів.
РвУ: Зрозуміло, що на ремонтно-будівельні роботи цих коштів вистачає. А яка ситуація з оплатою праці викладачів? Оскільки фахово грамотні та висококваліфіковані викладачі – надзвичайно цінний кадровий ресурс, який очевидно потребує адекватного фінансового підживлення?
В.Р.: Коли мене було призначено ректором, то одна з перших справ, яку було втілено в життя – підвищено зарплату викладачам духовних шкіл. Ми би могли, очевидно, іще збільшити ці суми, однак поки що це робити недоцільно, адже до 40% від грошових виплат зарплатного фонду ми маємо відраховувати як податки до державного бюджету. Це зачароване коло: якщо ми збільшуємо зарплату, зразу зростає сума обов’язкових відрахувань.
РвУ: То чи вдається Вам за таких умов уже не залучати, а принаймні утримувати професійний викладацький склад?
В.Р.: Ви повинні враховувати, що всі викладачі є людьми Церкви, тобто тими, хто розглядає цю діяльність і як вид служіння Богу та Матері-Церкві. Тобто не все визначається лише фінансовими категоріями. Тому ми маємо можливість залучати до викладання і людей, що отримали додаткову освіту за кордоном – випускників Сорбонни й Оксфорду, наприклад.
РвУ: Будь ласка, назвіть прізвища цих випускників. Адже у 2005 році тоді ще новообраний президент Ющенко переконував громадськість, що в органах державної влади працюватимуть випускники найкращих освітніх закладів – Гарварду, Кембриджу, Сорбонни. Проте цього так і не сталося. А як у Вас?
В.Р.: Серед них – Роман Тодор, щоправда, він уже зараз у нас не працює, оскільки його забрали в МЗС працювати по дипломатичній лінії; це також архімандрит Кирил (Говорун), протоієрей Микола Данилевич та інші.
РвУ: Говорячи про викладачів, не можна оминути тему, яка є болючою як для світських, так і, очевидно, духовних навчальних закладів. Маю на увазі корупцію. Як Ви боретеся з цим явищем у стінах КДА?
В.Р.: Можу сказати одне: відколи мене призначено нести послух керівника Київських духовних шкіл, ми вживали рішучих заходів для боротьби з цим злом. Тому ми вимушені були попрощатися з певною кількістю викладачів, чиї діяння були несумісні з місією духовного виховання та навчання, покладеною на них. І наразі в КДА корупції немає, це я заявляю цілком відповідально.
РвУ: Зрозуміло, для того, щоб уникати спокус – причому не лише корупційних – слід мати неабияке моральне загартування. Як Ви вирішуєте питання насадження та дотримання певних моральних вартостей серед студентів і викладачів?
В.Р.: Ми ж не дитячий садочок. До нас приходять на навчання сформовані особистості, що з дитинства виховувалися в системі християнських цінностей і свідомо обрали шлях служіння Богу. Вони цілком свідомі того, які обмеження накладаються на них, і якими чеснотами має бути прикрашений справжній християнин.
Однак ми – і керівництво, і викладацька корпорація, і духовні наставники – розуміємо, наскільки зараз зріс ступінь небезпеки і врізноманітилися спокуси  для тих, чия душа не може бути абсолютно захищеною від принад зовнішнього світу. Тому ми докладаємо максимум зусиль, щоб наші вихованці у всеозброєнні розпочинали пастирське служіння та були готові надати відповіді як на виклики зовнішнього світу, так і на ті питання, що непокоять їхню паству.
РвУ: Дякую. Сподіваюся, до теми моралі та викликів соціуму ми зможемо повернутися в наступній бесіді.

 

Біографічна довідка:

Архієпископ Бориспільський Антоній (Паканич Іван Іванович) народився 25 серпня 1967 у селі Чумалево Тячівського району Закарпатської області в селянській родині.

У 1982 році закінчив Чумалевську восьмирічну, а в 1984-му - Драговську середню школу.

З 1981 року ніс послух старшого іподиякона єпископів Мукачівських Сави (Бабинця) і Дамаскіна (Бодрого). З 1985 по 1987 рік служив в армії.

1992 року закінчив Московську духовну семінарію, 1995-го - Московську духовну академію. У цей час ніс послух іподиякона ректора МДА архієпископа Олександра (Тимофєєва) і єпископа Філарета (Карагодіна). За наукову працю на тему «Послання святого апостола Павла до Римлян у російській біблеїстиці» одержав учений ступінь кандидата богослов'я. Залишився викладати в МДА.

4 січня 1994 року ректором Московської духовної академії єпископом Дмитровським Філаретом (Карагодіним) пострижений у чернецтво на честь преподобного Антонія Печерського.

18 лютого 1994 року Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II висвятив ченця Антонія у сан диякона, а 7 жовтня того ж року - у сан ієромонаха.

З 14 червня по 31 серпня 1995 року був помічником інспектора МДА. З 1 вересня по 31 грудня 1994 року - секретарем-референтом ректора МДА.

З 1 січня 1996 року по 9 вересня 2002 року - помічник ректора МДА з представницької роботи й завідувач Церковно-археологічного кабінету.

У день світлого Христового Воскресіння 1999 року патріархом Московським Алексієм II возведений у сан ігумена.

9 вересня 2002 року, відповідно до поданого прохання, направлений в Україну. 26 жовтня 2002 року призначений керівником Інформаційно-просвітницького центру Києво-Печерської Лаври. 11 травня 2003 року став завідувачем Канцелярії Київської Митрополії Української Православної Церкви.

У неділю Хрестопоклонну 2004 року Митрополит Володимир возвів отця Антонія в сан архімандрита.

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 22 листопада 2006 року призначений єпископом Бориспільським, вікарієм Київської Митрополії.